Лікування хвороб печінки та жовчного міхура

РОСЛИНИ,

ЯКІ ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ

В НАРОДІ ПРИ ЛІКУВАННІ ХВОРОБ

ПЕЧІНКИ І ЖОВЧНОГО МІХУРА

  Діяльність печінки лише тоді буде нормаль­ною, коли без відхилень функціонують: шлунок, під­шлункова залоза, кишечник, нирки, серце, легені, селе­зінка, ендокринні залози тощо. Є твердження, що пе­чінка — це «митниця» організму. Всі перелічені органи людини дуже тісно функціонально зв'язані між собою і залежать одне від одного. їхня діяльність в сукуп­ності становить систему так званого обміну речовин. Якщо порушується діяльність одного з цих органів, то порушується загальна діяльність і всієї системи обміну речовин.

  У народі давно помічено, що майже всі рослини, вжи­вані при лікуванні шлунково-кишкового тракту, лікують у відповідній мірі й інші хвороби, в тому числі і хвороби печінки. Деякі з них (насамперед, цикорій дикий, цмин пісковий, звіробій тощо) подано в попередньому розділі з тієї причини, що їх дуже часто вводять у суміші для лікування шлунка.

  Крім описаних рослин, при декотрих нездужаннях пе­чінки часто рекомендують редьку (особливо чорну), терту, в салатах (але без сметани) і сік чорної редьки. Останній готують так: у помитій неочищеній редьці роблять ножем або ложкою невелике заглиблення і туди, у цю ямку, засипають цукор. Через якийсь час ямка заповниться соком. Його чайною ложкою вибирають у шкалик, стінки ямки дещо знову «травмують» і знову засипають цукор. Сік вибирають ложечкою. Його приймають по 1—2 столові ложки до 3-х разів на день після їжі. При цьому — дієта без гострих страв, без алко­голю, без яєць, без м'яса, особливо підсмаженого. На­стійно рекомендують мед та цукор.

1. Agrimonia eupatoria L— парило   звичайне
2. Anagalis arvensis L -курячі очка польові
3. Asperula odorata L.— маренка запашна
4. Capsell bursa pastoris (l) Medic— грицики
5. Coronariaflos -cuculi (L) А. Вгаип.  — коронарія, зозулин-цвіт
6. Helianthus annuus L— соняшник однорічний
7. Helichrisum arenarium (L)    — цмин пісковий
8. Hieracium pilosella L -нечуйвітер  волоха­тенький
9. Marubium vulgare L.— шандра звичайна
10. Nasturtium officinale (L) . - настурція лікарська (жеруха водна)
11. Taraxacum officinale Webb. ex Wigg. — кульбаба звичайна

Taraxacum officinale Webb. ex Wigg. — кульбаба звичайна

Taraxacum officinale Webb. ex Wigg. — кульбаба звичайна, або лікарська. Рос. назва: одуванчик лекарственньїй.

Родина — айстрові (складноцвіті).

   Популярна, всім відома, дуже поширена трав'яниста багаторічна рослина. Квітоноси та листя в місцях їх обриву виділяють «молочний сік», тому її ча­сом неправильно називають «молочаєм». Бур'ян. Цвіте

з весни, часом можна зустріти квітучі екземпляри вліт­ку, навіть восени.

Збирають корені рано навесні, але краще — пізно восени, коли вони містять більше діючих речовин, в тому числі цукрів, інуліну. Заготовляють і цілу рослину під час цвітіння, а також квіти.

   Використовуються корені кульбаби як засіб при хво­робах печінки; крім того, для збудження травлення. Це легкопроносний і сечогінний, кровоочисний і відхар­кувальний засіб. Як проносне вживають при хронічних запорах, геморої. У відварі корінь приймають у дозі до

30,0 г на 1 л води, на прийом по півсклянки, а в порош­ку — на кінчику ножа тричі на день за хвилин 20—30 до їжі.

Якщо при лікуванні користуються тільки коренем, го­тують відвар з цілої рослини або з квітів виготовляють напар-насгій.

Nasturtium officinale (L) . - настурція лікарська (жеруха водна)

Nasturtium officinale (L) . - настурція лікарська (жеруха водна).

Рос. назва: настурция, жеруха.

Родина: — капустяні (хрестоцвіті).

Трав'яниста   багаторічна  рослина  з  порож­нистим борозенчастим стеблом, біля основи лежачим, яке вкореняється,завдовжки 10 - 60 см. Листки пірчасто-розсічені, нижні з 3, верхні з 3—7 парами довгастих або овальних сидячих виїмчасто-зарубчастих бокових часток і більших, округлої або яйцевидної форми, че­решкових. Квітки білі дрібні — в коротких волотях. Цві­те з V до VIII.

Росте біля струмків і джерел, часто майже у воді, зустрічається заростями в невеликій кількості. Пошире­на в західному лісостепу, місцями в степу.

    Використовують цілу рослину, її квітучі пагони. Рос­лина містить провітаміни А, Д, С, ефірну олію, йод, сполуки заліза, миш'яку, глікозид глюконастурцин, діа­стазу,-радонові сполуки. Крім того, каротин, аскорбі­нову кислоту, гірчичну ефірну олію, до складу якої входить і фенілетилова. Хімічний склад рослини і те, що її в народі вживають переважно у сирому виді, може багато що підказати досліднику.

Marubium vulgare L.— шандра звичайна

Marubium vulgare L.— шандра звичайна.

Народні назви: меліса тепла, м. яблучна, кін­ська м'ята, шанта, шонта.

Рос. назва: шандра обнкновенная.

Родина — губоцвіті.

   Коли покупці питають на ринку мелісу, мало-обізнані продавці замість меліси дають шандру або перепитують: «Якої вам меліси: яблучної, теплої чи хо­лодної?» Під теплою мелісою, або яблучною, деякі бабці розуміють шандру або навіть котовник, під холод­ною — справжню мелісу, яку називають ще часто ма­точником .

   Шандра звичайна — трав'яниста багаторічна рослина, з висхідними від основи, розгалуженими, у нижній частині — білуватоповстистuми пагонами. Стеблові листки черешкові, округло-яйцевидні, дещо зморщені, по краю зубчасто-пилчасті. Квітки зібрані в густе кіль­це, сидять у пазухах приквіткових листків пагона і його відгалужень. Віночки квіток брудно-білі, чашечки густо волосисто-опушенї. Цвіте з VI до VIII. Зустрічається на відкритих кам'янистих місцях, пустирях, часом на ме­жах, вздовж огорож і тинів, розсіяна по всій території    України. Прекрасний медонос.

Збирають надземну частину, зрізуючи облистяні паго­ни з суцвіттями. Сушать на повітрі, але не на сонці.

Hieracium pilosella L -нечуйвітер волоха­тенький

Hieracium pilosella L -нечуйвітер  волоха­тенький .

Рос. назви: ястребинка волосистая, ястребин-ник.

Родина — айстрові.

  Рід цей має багато видів з перехідними фор­мами. Сам нечуйвітер волохатий — це багаторічна рос­лина з довгими (стелються) пагонами (10- 30 см). Внизу пагона — розетка з прикореневих ланцетних або лопат-ковидних, при основі звужених, листків. Верхні листоч­ки на стеблі супротивнопарні, ланцетні або лінійно-ланцетні. Квітки жовті, крайові у кошичках майже зав­жди зовні з червоними смужками. Стебло до вершка вкрите волосками. Листки розетки зверху зелені або си­зуваті, зісподу білоповстисті, як і стебло, вкриті волос­ками. Цвіте в V—VI, іноді до X. Росте на сухих луках і вигонах, рясно на піщаному грунті. Поширена по всій Україні.

Helichrisum arenarium (L) — цмин пісковий

Helichrisum arenarium (L)    — цмин пісковий.

Народні назви: безсмертники польові, суха­рики, жовті котики, жовті котячі лапки, сухо­цвіт.

Рос. назва: цмин песчаннй.

Родина: — айстрові (складноцвіті).

    Багаторічна трав'яниста рослина, заввишки 10—30 см. Стебло одиночне, рідше дещо зверху галу­зисте, а якщо їх декілька, то вторинні частіше не плодо­носні, шерстисто-повстисте, як і вся рослина. Листки прикореневі довгасто-оберненояйцевидні, тупуваті, верхні — лінійно-ланцетні, гострі. Квітки лимонно-жовті, іноді оранжеві, трапляються цегляного кольору, зібрані в кулясті кошики. Цвіте з VI по IX. Запах рос­лини своєрідний. Росте переважно на піщаних грунтах, на сухих лісових галявинах, перелісках, горбах, на перелогах і межах, піщаних і кам'янистих схилах. Поши­рена повсюдно.

Helianthus annuus L— соняшник однорічний

Helianthus annuus L— соняшник однорічний. Рос. назва: подсолнечник.

Родина: — айстрові ( складноцвіті).

    Відома однорічна рослина, що вирощується як харчова, кормова і промислова культура для одер­жання олієносного насіння, а також зеленої маси для силосування. Походить з Північної Америки. Кошики (суцвіття) мають властивість скеровуватись за рухом '. сонячного проміння.

З лікувальною метою використовують соняшникову олію, язичкові квіти і листя. Для цього зрізують кошики під час квітування, особливо з бокових гілок, а також листя. Ріжуть їх на частинки і, не гаючись, висушують в затінку, де є вітерець. Використовують і серцевину стебел.

Сім'янки соняшника (особливо вітчизняних селекцій­них сортів) мають до 52 % жирної олії, білків до 18 %, вуглеводів до 26,5 %, крім того, фітин (поyад 2 %), ду­бильні речовини (до 1,48 %), в ядрах сім'янок є хлоро­генова кислота (до 1,75 %), лимонна та солантова кисло­ти. Язичкові квіти та листя містять ще бетаїн, холін та інші основи, а також арнідіол і фарадіол, кверціметин, моноглікозид ціанідини, тараксантин, каротин крипто-сантин. В листях до 11 мг% каротину і до 3 % смолистих речовин. В листях і квітах, крім антоціанів, є флаво­ноїди і вітаміни, в тому числі Р і Е. Бліді, світлі квіти не заготовляють.

Coronariaflos -cuculi (L) А. Вгаип. — коронарія, зозулин-цвіт

Coronariaflos -cuculi (L) А. Вгаип.  — коронарія, зозулин-цвіт.

Рос.   назва:   горицвет  кукушкин,   коронария кукушкина.

Родина — гвоздичні.

Багаторічна  трав'яниста  рослина,   заввишки 30—90 см.

   Внизу стебла — розетка з прикореневих ланцетних або лопатковидних, при основі звужених листків. Верхні листочки на стеблі супротивно-парні, ланцетні або лінійно-ланцетні. Квітки рожеві, рідше білі, з пелюстками, глибоко поділеними на 4 частки, зібрані в рідку пірамідальну або щіткоподібну волоть з супротивними гілками. Цвіте з кінця V до VIII. Росте на вологих луках, болотах, серед чагарників. Поширена повсюдно, крім крайнього півдня.

   За хімічним складом в рослині містяться сапоніни, відомі під назвою ліхнідин (до 1 %), глікозиди, сліди алкалоїдів; аскорбінова кислота (особливо в листках — 90—180 мг%).

Траву зозулиного цвіту збирають під час цвітіння. Су­шать, як звичайно, не на сонці.

   Деякі бабусі давали жінкам напар трави (у вигляді настою-напару з трьох столових ложок на 3 склянки кип'ятку) до 3 склянок в день у 3—4 прийоми при матко­вих кровотечах, болісному місячному, а також при кровотечах після пологів. Препарати з цієї коронарії малотоксичні, діють на маткову мускулатуру подібно до ріжків (у житі), викликаючи скорочення її, прискорюють інволюцію матки у післяродовий період. В народі цю траву використовують при жовтяниці, захворюваннях нирок, як відхаркувальне, потогінне і як протиревматич­ний засіб. Зовнішньо вживають листя при корості і для усунення плям та ластовиння на шкірі.

Зберігають традиційно 2—3 роки.

Capsell bursa pastoris (l) Medic— грицики

Capsell bursa pastoris (l) Medic— грицики

звичайні.

Народні назви: мішечки, трясилупка, ярутка.

Рос. назви: пастушья сумка, сумочник пасту­ший, калиточник.

Родина:  — капустяні

(хрестоцвіті).

   Повсюдно поширений бур'ян. Однорічна, іноді дворічна трав'яниста рослина, з прикореневою розет­кою пірчасто-розсічених листків і прямим, іноді галу­зистим стеблом, на якому листки дрібні або виїмчасто-зубчасті. Плоди листянки у формі сердечка або сумочки. Білі дрібні квітки зібрані в довгу волоть.

 Рослина цвіте з IV до IХ поступово від низу пагону до верху; так дости­гають і плодики. Росте на полях, городах, на насипах вздовж доріг, у зріджених посівах багаторічних трав. На хороших грунтах сягає висоти до 60 см, звичайно — 10—40 см.

   Збирають траву, зрізуючи її під час цвітіння, коли плодики з'явилися лише знизу. У траві грициків вияв­лено: вітаміни К і С, флавоноїди (глікозид, діосмин), глікозид гісопін, органічні кислоти (фумарова, винна, яблучна, лимонна), аміни (холін, ацетилхолін, тирамін), сліди алкалоїдів і алілгірчичного масла, багато калію.

  Напар грициків 40—50,0 г на 1 л окропу приймають по 1/2—3/4 склянки 3—4 рази на день при хворобах печінки, жовчних і ниркових каменях, при хворобах нирок і сечо­вого міхура та при різних розладах обміну речовин. Та­кий же напар п'ють жінки в передклімактеричний період при виснажливих маткових кровотечах.

   Дехто вважає, що сік з пом'ятих і вичавлених рослин грициків по 40—50 крапель на 1 столову ложку води, що його приймають у таких же інтервалах, як і напар, діє ефективніше, ніж напар.   Такий сік приймають при ревматизмі і поносах, при кровотечах з носа. При поно­сах приймають сік не на воді, а на чарці горілки.

   При каверні в легенях: на 2 склянки води беруть 2 сто­лові ложки трави грициків, 1 столову ложку дубової кори і півсклянки портвейну. Все це варять на слабому вогні під прикриттям. Весь напар випивають протягом дня.

Грицики протипоказані при вагітності і тромбофлебіті.

Зберігають траву у сухому місці, загорнену в папір, або в ящиках, викладених папером. Строки зберіган­ня — до 3-х років.

Asperula odorata L.— маренка запашна

Asperula odorata L.— маренка запашна. За но­вою ботанічною номенклатурою вона нази­вається Оаіішп осіогаіит (Ь.) Зсор — підма­ренник запашний.

Рос. назва: подмаренник душистий (стара на­зва — ясменник пахучий).

Родина — маренові.

   Багаторічна трав'яниста рослина, з повзучим кореневищем і прямостоячими голими чотиригранними стеблами, заввишки 10—50 см. Листки тонкі, темно-зелені, по краях злегка шорсткі, гострокінцеві, зібрані у вузлах в 3—8-членні кільця. Суцвіття у вигляді верхів­кового щитка, малоквіткове, складається з трьох півзон­тиків, квітки дрібні, звичайно білі (при сушінні чор­ніють).                                                                              

    Уся рослина пахне кумарином, особливо сушена. Цві­те у V—VI. Росте в тінистих лісах, заростях, на вогку­ватому перегнійному лісовому грунті часто суцільними, більшими чи меншими, скупченнями. Поширена в Лісо­степу, на Поліссі.

Збирають усю траву без коренів — у повному цвітінні, часом і під кінець, а то і після нього.

   Сушити слід швидко. Зберігати в сухому місці (гігро­скопічна, у вогкому місці чорніє). При хорошому сушінні також трохи темніє, але зберігає темно-зелений колір.

Маренка запашна в народному лікуванні входить до складу сумішей рослин, які використовуються для по­ліпшення обміну речовин, при хворобах печінки і жовч­ного міхура, катарах кишечника, як засіб, який злегка проносить, збуджує виділення сечі і виганяє пісок, каме­ні жовчного і сечового міхурів. Подекуди приймають і при грудних захворюваннях.

   У фітотерапевтичній літуратурі є поради про вживан­ня маренки запашної, самої по собі або в зборах (сумі­шах) з іншими рослинами, краще у настоях на кип'ятку при поганому кровообізі (також при синяках, підшкір­них капілярних крововиливах), навіть при болісних мен­струаціях, при тромбофлебітах ніг, анальних частин ки­шечника. Чай з маренки доцільний при нервозності.

   Рекомендують половину столової ложки зілля марен­ки запашної у настої (протягом 15 хвилин на склянці окропу). Пити по 1—2 столові ложки до чверті склянки 2—3 рази денно, між прийманням їжі (сп. літ. № 40).

   Або таке: настій з 2-х чайних ложок подрібненої трави на 1 склянку холодної перевареної води протягом 8 годин, приймати за день у декілька прийомів. Це при кишечних кольках, безсонні, істеричних припадках, при захворюваннях печінки і жовтяниці. Діє сечогінно і пото­гінно при водянці і при схильності до утворення каменів і піску в сечовому міхурі. Гадаю, що цю рослину варто включати до суміші для виготовлення напоїв, що пити­муть люди, схильні до формування таких каменів як профілактичний засіб.

Запах (особливо висушеної рослини) пояснюється на­явністю кумарину.

   Протипоказання: у великих дозах кумариноносні рос­лини, зокрема маренка запашна, викликає сильну нудо­ту, блювання і більш тяжкі наслідки. Лікувальні ж дози не страшні навіть при прийманні протягом 2—3 тижнів.

Кумариноносні рослини додають у тютюн для аромату цигаркового диму. Є твердження, що шкідливість курін­ня такого тютюну посилюється ще і звуженням крово-нооних судин у мозку. Пам'ятаймо!

    Строк зберігання сухої трави, загорнутої у папір та вкладеної у коробку, що щільно закривається, гадаю, до 2-х років.

Anagalis arvensis L -курячі очка польові

 Anagalis arvensis L -курячі очка польові. 

Рос. назви: очньш цвет полевой, курослеп.

 Родина: — первоцвіті.

   Однорічна (іноді дворічна) трав'яниста росли­на, з галузистим чотиригранним слабким стеблом, зав­довжки 15—30 см. Листки супротивні (рідше по 3), сидя­чі, цілокраї, яйцевидні або довгасто-яйцевидні, зісподу з чорними крапками. Квітки одиночні, в пазухах листків на здовжених квітоніжках, червоні. Плід — коробочка з кришечкою, яка відкривається з дозріванням. Цвіте по­ступово з кінця V до ЇХ. Плодики також дозрівають поступово. Можна зустріти екземпляри, на яких вгорі — квіти, а знизу — зрілі коробочки.  Росте серед рідких

Agrimonia eupatoria L— парило звичайне.

Agrimonia eupatoria L— парило   звичайне. Народна назва: гладишник.

Рос. назви: репейничек лекарственньш, репешок обьїкновенньїй, репешник.

Родина:  — розові.

   Багаторічна, заввишки 0,3—1 м трав'яниста рослина, з прямим стеблом, вкритим, як і листки, волос­ками, від яких вся рослина здається сіро-пухнастою, шорсткою. Листки переривчастр-пірчасті, листочки еліп­тичні, зубчасті. У малих форм листки більш зібрані в розетку біля основи стебла. Квітки жовті, розміщені вздовж верхньої частини стебла. Цвіте в VI—VII. Росте в чагарниках, заростях, обабіч доріг, на суходільних лу­ках, узліссях, горбах, межах, попід тинами садиб. Поши­рена повсюдно.

    Використовують і інші види парила, а саме: парило велике — А. grandis Andrz. ех С. А. Меу., парило висо­ке — А. ргосега Шаlіг — більш поширене в західних районах, пелюстки квіток оранжево-жовтi; парило воло­систе — А. pilosa Ledeb — поширене на Поліссі і спора­дично в Лісостепу, росте у світлих лісах, на відкритих місцях, часом серед кущів.

Жодному з видів в народі не надають переваги. Зби­рають траву парила під час цвітіння, відкидаючи засохлі та пожовклі нижні листки. Сушать у затінку. Рослини мають приємний запах. Дехто збирає восени насіння парила.

Лікування сечових органів та нирок

1. Arctostaphylos uva ursi(L)  — мучниця звичайна.
2. Avena sativa L.— овес посівний.
3. Betonica officinalis L.— буквиця  лікарська
4. Betula L.— береза.

Betula L.— береза.

Betula L.— береза.

Використовують переважно два її види:

1.   береза повисла (дав­ніша її назва Веіиіа уегтсоза ЕЬгЬ.— береза бородавчаста).

Рос. назва — береза повислая или бородавча­стая.

2.  давніша назва  — береза пухнаста.

Рос. назва: береза пушистая.

Родина:  — березові.

Береза повисла, бородавчаста — це звичайне відоме дерево листяних і мішаних лісів. Береза пухнаста відрізняється від першої* передусім тим, що її гілки і листки зісподу (особливо в кутках жилок) мають волос­ки (молоді — бархатисті), а також тим, що береза пух­наста росте у вологіших місцях.

Береза — фітонцидна рослина, своєрідний символ єднання матеріальної і духовної культури нашого наро­ду з природою. Вона ж і носій ліків усією цілісністю і кожним своїм органом: від листка, бруньки, сережки, пилку і самого кореня та деревини до кори і соку. Все,це і використовується людьми.

За біохімічним складом бруньки містять ефірну олію (близько 3,5—5,3 %), яку одержують при перегонці з водяною парою. До складу цієї олії входять бетулен, бетулол, бетулонова кислота, нафталін, барвники. Крім того, бруньки містять смолисті речовини, глюкозу та не­велику кількість аскорбінової кислоти. У листі берези повислої (бородавчастої) є сапоніни, дубильні речовини пірокатехінової групи, смоли, тритерпеновий спирт, фолієнтерол, каротин, невелика кількість нікотинової кислоти і глікозиду бетулозиду.    Бутиловий ефір (рос­лини містять бетулоретинову та аскорбінову кислоти — близько 2—8 %), гіперозид, ефірну олію. В корі берези є тритерпеновий спирт бетулін (бетуленол), глікозиди бетулозид і каултерин, дубильні речовини (до 15 %), алкалоїди та ефірні олії. Березовий сік містить в комп­лексі  сполуки з кальцієм,  магнієм,  залізом та  інші макро- і мікроелементи; дубильні речовини (до 2 %), яблучну кислоту, ароматичні речовини тощо.

Betonica officinalis L.— буквиця лікарська

 Betonica officinalis L.— буквиця  лікарська. 

Рос. назва: буквица лекарственная.

 Родина— губоцвіті. 

   Багаторічна трав'яниста рослина з прямим шерстистим стеблом, заввишки 20—90 см. Навесні з кореня виростає пучок листків на довгих черешках і 1—3 довгих стебла. Листки довгасто-яйцевидні, при основі серцевидні, зарубчасті, звичайно волосисті, верх­ні майже сидячі. Квіти червонувато-пурпурові, зібрані кільцями в пазурах верхніх листків. Кільця ці поступово до верху стебла зближуються в густе колосовидне су­цвіття. Цвіте з VI до IX. Запах рослини досить відчутний, своєрідний; смак солонувато-гіркий. Росте в лісах, серед кущових заростей, по луках, горбах і в гаях, на лісових посадках, прилісових дорогах, на сільських кладовищах. Поширена повсюдно.

   Збирають листки, цілі стебла з листками і квітами під час цвітіння; корені — в рідких випадках як блювотний засіб.

    В надземній частині виявлені слизисті речовини, ефір­на олія, гіркі та дубильні речовини, алкалоїди. Дубиль­них речовин до 12 %, амінових сполук до 0,5 %, серед яких бетаїн, стахідрин, турицин, холін, гіркі сполуки.

   В офіційній медицині не застосовується. У народній — буквицю вживають насамперед при хворобах печінки й жовтяниці — як окремо, так і в сумішах. Крім того, використовують при поганому шлунковому травленні, при кольках у кишечнику та жовчних шляхах, запа­леннях нирок і сечового міхура (особливо в зборах трав), також при бронхітах, бронхіальній астмі; кашлюку у дітей; включають у ревматично-подагричні збори; вжи­вають при болях голови, в сумішах трав при гіпертонії; як засіб, що зміцнює нервову систему, навіть при епі­лепсії.

   Буквиця діє відхаркувально, діє як легке проносне. Листки і стебла іноді викликають чхання. Приймають її в напарах і відварах до 20,0 г на 1 л води, а також у порошку з листків від 1 до 3 г на 4 прийоми на день.

При кровотечі з легень п'ють щодня по 2 чарки (до 30,0 г) такого відвару з буквиці: на 1 склянку води бе­руть 2 столові ложки портвейну і одну столову ложку дещо подрібнених листків буквиці.  Кип'ятять 5 хвилин від початку закипання (на слабому вогні), відставляють і ще напарюють під прикриттям до остигання. Прийма­ють холодним.

  При ішіасі п'ють по 3 склянки на день відвару з такої суміші: листків буквиці — 50,0 г, гілок полину боже дерево (2.6.4) — 35,0 г, листя бобівника (2.1.36) — 20,0 г, квіток бузини чорної (2.4.21) — 40,0 г. Цієї суміші беруть 3 столові ложки на 1 л окропу, парять протягом ночі в духовці, вранці кип'ятять хвилин 5. При цьому натирають хворе місце такою сумішшю: мурашиного спирту — 4 столові ложки, спиртової настойки порізаних плодів каштана — 3 столові ложки, спиртової настоянки насіння блекоти (сильна отрута!) — 2 столові ложки і 1 ст. ложка камфорного масла. Після натирання руки треба (бо отрута) добре промити з милом.

   Стверджується, що буквиця лікарська має протибак­теріальні властивості до антибіотико-резистентних рас,

зв'язує бактеріальні токсини. Зовнішньо п'ятихвилин­ним відваром з 2-х столових ложок на 1 1/2 склянки роблять примочки на уражену шкіру з нагноєннями, на ураження грибком, компреси на чиряки. У зборах з ін­шими рослинами (або саму буквицю) у формі відвару використовують для компресів на варикозні місця (гулі вен) з виразками. У відварі з буквиці вимочують ноги при сильній пітливості. Настоєм 2-х столових ложок на 0,5 л окропу роблять примочки на місця, вражені сухою екземою, при псоріазі і нейродермітах. Внутрішньо ре­комендується 5-хвилинний відвар з 1/2—1 ложки трави, пити по 1/4—-1/3 склянки двічі на день; для дітей та моло­ді при поносах 1—3 столові ложки відвару.

   Препарати трави буквиці при внутрішньому прийманні в експерименті викликають довгочасне підвищення тону­су мускулатури матки і одночасне почастішання її ско­рочення. Екстракт буквиці (рідина) застосовується при субінволюції матки після пологів та абортів, при функ­ціональних маточних кровотечах запального характеру, кровотечах на грунті фіброміом по 20—40 крапель З—4 рази в день.

    Отже, наука не відмовляється сьогодні від викори­стання буквиці.

Протипоказана вона при вагітності.

    Висушені листки і верхівки стебел з суцвіттями букви­ці зберігають у коробках, викладених папером (до 2 ро­ків).

Avena sativa L.— овес посівний

Avena sativa L.— овес посівний.

 Рос. назва: овес посевной. 

Родина— злакові.

    Відомий культурний злак. З лікувальною ме­тою народ вживає зерно вівса, крупи, борошно і солому. Крупи і борошно вживаються як поживний дієтичний продукт, а солома як лікувальний засіб.

    За біохімічним складом містить: 44—60 % крохмалю, 6—8 % жирів, 13 % білкових речовин, цукор, камедь, мінеральні солі (кальцію, фосфору), холін, авенін, тиро-дин, тригонелін, вітаміни Ві, В₂, В6, А, пантотенову кислоту, ферменти.

З вівсяного борошна готують киселі, які вживаються не тільки як поживна страва при шлунково-кишкових захворюваннях, а й як обволікаючий засіб при поносах. Чай і відвар з вівсяної соломи і зерен вівса вживають в народі як потогінний, вітрогінний і сечогінний засіб. Відвар застосовують також при водянці живота, що ви­никла при хворобах нирок, як жарознижуючий засіб. Для напару беруть всякі кількості (до 6-ти столових ло­жок січки соломи на 1 л води), для відвару — 30— 40,0 г січки на 1 л води. Настій на окропі (соломи, зерен) вважають тонізуючим засобом.

Arctostaphylos uva ursi(L)— мучниця звичайна.

Arctostaphylos uva ursi(L)  — мучниця звичайна.

Народні   назви:   ведмеже   вушко,   ведмежа

ягода.

Рос.   назви:   толокнянка   обнкновенная,   или

лекарственная, медвежья ягода.

Родина:— вересові.

   Багаторічні рослини у вигляді невеликих, низеньких вічнозелених кущиків. Кущики сильно галу­зисті, з сланким стеблом, завдовжки 30—100 см. Листки дрібні, шкірясті, цілокраї, у молодості по краях з пуш­ком, з обох боків з сітчастими жилками, тупуваті, по краях незагнуті, зверху блискучі, зісподу блідіші, обер­ненояйцевидні, при основі звужено збігаючі в черешок. Квітки блідо-рожеві, на коротких квітоніжках, у корот­ких поникаючих верхівкових гронах. Плоди — костянка з 1—5 кісточками, темно-червоного кольору. Цвіте в V—VI. Росте в соснових лісах, звичайно на піщаному грунті.